Суперечки про те, є відеоігри мистецтвом чи ні, начебто вже не ведуться – численні шедеври від провідних студій світу поставили в них крапку. Ми знаємо все, на що здатні по-справжньому талановиті розробники, не обтяжені фінансовими або творчими обмеженнями. Проте час від часу з’являються такі ось новинки, які просто не вписуються в колишні рамки, і чиї амбіції змушують нас переглянути визначення того, що таке відеоігри.
Шлях нового творіння Naughty Dog до полиць магазинів був складним – занадто складним. На шляху до релізу дітище всесвітньо визнаної студії зіткнулося з логістичним пеклом, яке відтермінувало весняний вихід, і з масовим витоком спойлерів у мережу – і подальшим гнівом фанатів. Я так і не озброївся вилами і не долучився до хрестового походу проти розробників, але і в мене були власні сумніви в тому, що віцепрезидент Ніл Дракманн мав рацію у своєму рішенні запустити виробництво сиквела до The Last of Us – можливо, найкращої відеогри минулого покоління.
Судачити можна багато, проте єдиний спосіб оцінити гру гідно – зіграти в неї. На щастя, приємнішого експерименту я навіть не можу собі уявити.
Привиди з минулого
Робити сиквели – зовсім не так просто, як може здатися збоку, а вже коли мова заходить про такі прославлені тайтли, як The Last of Us, то завдання і зовсім здається непосильним. Як догодити існуючій армії фанатів, не пожертвувавши художньою цінністю? І довгий час здавалося (у всякому разі – на папері), що трагедії і справді не минути. Naughty Dog згадувала про історію помсти і про цикл насильства, і всі ми ледь не закочували очі: що, знову помста? Світ The Last of Us такий цікавий, але ви вирішили взяти за основу настільки побитий сюжет? У відповідь на наші претензії розробники говорили, що важливий контекст. І вони мали рацію.
Отже, з подій першої частини минуло 5 років. Еллі вже 19 років, і вона зовсім не та мила дівчинка, яка складала компанію Джоелу. Вона живе в місті Джексон і поступово вчиться довіряти іншим людям і навіть вступати з ними в стосунки. Але у світі після апокаліпсису жахи підстерігають на кожному кроці, і трагічна подія змушує Еллі забути мирне життя і обрати шлях помсти.
Чи можу я чіплятися до сюжету The Last of Us Part II, невтішно порівнюючи його з оригінальною частиною? Безумовно. Створюючи свій magnum opus (а заперечувати те, що новинка – це найамбітніший і найсміливіший проєкт Naughty Dog, неможливо), розробники обрали популярний і мною нелюбимий художній прийом – subverting expectations. Вони насамперед намагалися підловити гравця, обдуривши його очікування сюжетними поворотами на кожному розі. Багато сучасних режисерів і письменників думають насамперед про те, як здивувати, жертвуючи в процесі якістю історії. Яскравий приклад – фільм “Зоряні війни: Останні джедаї”, чий режисер і сценарист Раян Джонсон надто захоплювався недоречною комедією і переписуванням уже усталених правил всесвіту. Нехай і Джонсон, і Дракманн прагнули здивувати, останній домігся цього, не втрачаючи поваги до першої частини.
Порівнювати The Last of Us та її сиквел можна довго, акуратно зважуючи всі “за” і “проти”, але врешті-решт все зводиться до особистої думки кожного. Незважаючи на схожість, ці дві гри дуже різні за своїм настроєм Це відбивається як у головних темах (якщо в оригіналі це кохання, то в продовженні в центрі оповіді – ненависть), так і почуттях, які гра викликає у гравців. Мені хотілося і плакати, і лаятися, і обурено махати руками. Я відчував себе і головною дійовою особою, і людиною абсолютно безпорадною. Я боявся чергового сюжетного повороту і не міг його дочекатися.
Багато старих персонажів повертаються, але в головній ролі здебільшого нові обличчя. Кожен персонаж, навіть найбільш епізодичний, глибоко опрацьований і здається живим. Приходять нові люди, йдуть старі, а Naughty Dog була і залишається студією з найякіснішими та найживішими діалогами.
Так, почуття та емоції The Last of Us видавлює з гравців майстерно. Naughty Dog уже давно виробляє відеоігри такого рівня, що їх порівнюють із голлівудськими фільмами, однак The Last of Us Part II не соромиться і своєї інтерактивності та мітить вище. Надихаючись уроками Shadow of the Colossus, студія прагне того, щоб гравець перестав почуватися пасивним учасником. Як і там, так і тут на наші плечі лягає вся відповідальність за вчинені дії. Як і там, так і тут ми не герої і не рятівники – ми просто люди, які за допомогою насильства домагаються своєї мети і ризикують втратити свою людяність у процесі.
Творіння Фуміто Уеди залишається шедевром, проте навіть зараз мало які ігри примудрилися викликати в нас такі емоції – мало хто й намагався. Ставити гравця в незручне становище, змушувати його хвилюватися і сумніватися в собі – не те, до чого прагне більшість виробників ігор. Але Naughty Dog не боїться викликати в нас суперечливі емоції. Я взагалі не пам’ятаю, коли гра викликала в мене стільки емоцій! В одну мить я відчуваю лють і бажання помсти, в іншу – почуття провини і навіть страх. Що мені доведеться робити далі – чи вистачить у мене сил? Іноді я просто насторожено поглядав на контролер і відчайдушно сподівався на те, що моя участь не знадобиться. The Last of Us Part II – це гра жорстока, відверта і важка, і завдяки чудовій графіці насильство тут не схоже на насильство в інших іграх. Надто вже воно реалістичне, і це лякає.
Кожна нова гра Naughty Dog – це нова віха в розвитку лицьової анімації. Як і очікувалося, The Last of Us Part II має чудовий вигляд, і кожну емоцію і внутрішній конфлікт персонажів видно навіть без слів. Гнів і біль в очах Еллі, любов і меланхолія Джоела.
Я думаю, ви відчуваєте, як мене так і розриває викласти сюди спойлери. Мене можна зрозуміти: The Last of Us Part II хочеться обговорювати, про неї хочеться сперечатися. І я впевнений, що фанати будуть роками дискутувати про дії Еллі і всілякі сюжетні повороти точно так само, як вони донині засуджують і обговорюють вчинки Джоела в першій частині.
Постапокаліптичний паркур
Сюжет – це саме те, що вирізняє The Last of Us, однак без продуманого геймплею до фінальних титрів можна й не дістатися. І перша частина сильно відрізнялася від серії Uncharted: це був не бойовик, а радше survival, де ресурсів обмаль, і кожна куля може виявитися вирішальною. Також у центрі всього опинився крафтинг. The Last of Us Part II продовжує всі ці ідеї і не прагне винайти колесо. Ви так само будете вештатися покинутими будинками і магазинами в пошуках матеріалів для коктейлів Молотова і лікарських засобів. Крафтити міни і стріли можна в будь-якому місці, а ось апгрейди зброї можна робити тільки в спеціально відведених місцях.
Мабуть, головним сюрпризом для багатьох стане відкритість The Last of Us Part II та її масштаби. Розробники надихалися попередньою своєю грою – доповненням Uncharted: The Lost Legacy, з якої Naughty Dog почала серйозно експериментувати з квазі-відкритими світами. Та ще Uncharted 4: A Thief’s End сама пропонувала напрочуд багато свободи пересування, і ось тепер сиквел The Last of Us переплюнув їх усіх. Ні, ніякого open world тут немає (і слава богу, вистачить їх), проте не відчувається і ніякої “коридорності” – всі рівні об’ємні і зовсім не тісні. Багато ігор пропонують гравцеві величезні простори і нуль мотивації їх досліджувати, але в The Last of Us Part II я завжди прагнув вивчати кожен куточок. Кожна нова локація (а їх, востаннє повторюся, дуже багато) – це шанс не тільки стати туристом, а й вивчити (найчастіше – трагічну) її історію завдяки безлічі залишених записок.
Мало того, що всюди тут приховані секрети і ресурси, а й самі локації напрочуд цікаві. Здається, я зробив нальоти на кілька десятків квартир, будинків, готелів і магазинів, і жодного разу я не побачив самоповторів. У кожного будинку є свій характер і скрізь чуються відгомони життя їхніх колишніх мешканців. Я не знаю іншу студію, яка з такою скрупульозністю береться за моделювання кожного сантиметра свого творіння.
Дія гри розгортається в дуже різних локаціях, хоча головним “героєм” тут все ж є Сіетл. Взагалі, масштаб гри та її тривалість обов’язково здивують вас – вона набагато епічніша за інші творіння студії. Не вдаючись у подробиці, я просто скажу, що вона виявилася вдвічі довшою, ніж я очікував – і втричі більшою.
У The Last of Us Part II часи затишшя і мовчазного споглядання чергуються з моторошними гонитвами, гарячими перестрілками і напруженими іграми в кішки-мишки із зараженими, чиї ряди поповнилися новими чарівними різновидами. Як я вже згадував, бойова система здебільшого та сама, але вона стала набагато динамічнішою і швидшою. Еллі зовсім не схожа на Джоела – нехай вона і здатна перебороти кого завгодно, її сильна сторона – це спритність. Еллі швидко пересувається по карті, проникає у вузькі щілини й ухиляється від ударів, які б напевно стали смертельними для Джоела.
З боку може здатися, що крім кількох якісних нововведень нічого не змінилося, однак це не так. Вороги в грі стали розумнішими – і різноманітнішими. На зміну одним фракціям прийшли нові, кожні – зі своїми особливостями. Бійці “Вашингтонського фронту визволення” добре укомплектовані і використовують собак, які здатні знайти Еллі навіть у схованці, а “Серафіти” віддають перевагу стелсу і стрілам. Ну і не можна забувати про заражених – як уже знайомих із першої частини, так і зовсім нових. Sony хвалилася тим, що іноді вийде навіть нацьковувати заражених і людей один на одного, але насправді це можливо дуже рідко.
Сильною стороною гри залишається її UI: вам взагалі не доводиться зупинятися або забиратися далеко в меню. Крафтинг відбувається просто на місці, натисканням двох кнопок і без будь-яких пауз. Це не тільки не забирає у гравця часу, а й дає змогу не залишати світ гри ні на хвилину. Хтось скаже, що це дрібниця, але насправді це ще один спосіб позбутися штучних відволікань і ще більше ототожнити себе з персонажем.Цікава і наявність невидимої механіки “пульсу” як у Еллі, так і у всіх її суперників. Залежно від ситуації вони можуть злитися і навіть боятися, та й сам наш головний герой відчуває цілий оберемок емоцій – від радості та задоволеності розв’язаною головоломкою до люті та страху після важкого поранення.
Якщо до історії хтось може причепитися, то ось боївка і сам ігровий процес настільки бездоганні, наскільки можливо. Як завжди на висоті й анімація – знову ж таки, в цьому плані The Last of Us Part II просто найкраща в цьому поколінні. Я знаю, що з кожним новим захопленим епітетом я жертвую репутацією неупередженого критика, але я належу до тих, хто найбільше любить хвалити, а не лаяти.
А хвалити тут є за що: у цьому поколінні я пройшов кілька сотень відеоігор, і жодна з них не захопила мене так, як це вдалося Part II. Перепробувавши стільки ігор, я вже думав, що перетворююся на циніка і поступово втрачаю інтерес, але виявилося, що справді визначний твір здатний повернути мені цей напівзабутий стан дитячої наснаги.
До слова, геймплей здався мені легшим у сиквелі. Тільки іноді гра змушувала мене нервувати – як правило, я вчився на своїх помилках і швидко адаптувався до нових ситуацій. Складнощі можуть виникнути хіба що з орієнтацією в просторі: оскільки жодних покажчиків тут немає, багато хто (ну, ті, хто не увімкне відповідні підказки – про це читайте пункт “Ігри, доступні всім”) з незвички можуть заблукати. Тут немає (практично) жодних карт, жодних покажчиків або компасів – і це незважаючи на справді об’ємний світ, у якому легко можна загубитися.
Ігри, доступні для всіх
Те, що завжди виходило у Naughty Dog – це створювати ігри, доступні всім. Розумний геймдизайн скеровує нас у правильному напрямку без жодних маркерів і міні-карт, а в разі труднощів гра завжди пропонує підказки.
А ще – що дуже важливо – тут є величезна кількість всіляких налаштувань складності та доступності для людей зі слабким зором і приглухуватістю до звуку, а також людей, які просто чутливі до різких рухів. Нарешті можна повністю налаштувати розмір і колір шрифтів, та й усіх інших елементів UI. Рівень складності теж можна змінювати, як душі завгодно – не жертвуючи при цьому трофеями. Не забули навіть про тих, кого заколисує від різких рухів, motion blur та інших ефектів, що широко використовуються у відеоіграх.
Хочете – зменшіть відстань до персонажа або зовсім скасуйте хитання камери. Якщо ви погано бачите, можна збільшити будь-яке місце на екрані – доступна й опція озвучити все, що відбувається. Мене щиро тішить така турбота Naughty Dog, оскільки у мене є знайомі, яким довелося відмовитися від багатьох ігор, бо їм ставало надто погано або було занадто незручно. У випадку з Part II таких проблем не виникне. І таке ставлення до гравців найрізноманітніших можливостей має не дивувати нас, а бути стандартною практикою.
Ну і наостанок мені доведеться (саме доведеться) зупинитися на пункті, який важливий для багатьох – чи є в грі так звана “пропаганда SJW”. Ніл Дракманн не приховував, що він підтримує людей з нетрадиційною орієнтацією і меншини, і що в його іграх знайдеться місце для всіх. З цієї причини багато наших співгромадян, які надмірно дбають про власну тендітну маскулінність, оголосили пана Дракманна persona non grata. Є й інша причина: чимало популярних IP постраждали від зайвої політизованості – це і серіал “Доктор Хто”, і “Зоряні війни”. І проблема не в бажанні бути інклюзивним, а в невитонченій імплементації. На щастя, в цьому плані сварити Naughty Dog нема за що: її нове творіння з повагою ставиться до всіх орієнтацій, віри, рас і гендерів, і не намагається нічого гравців вчити. Компанія, як і раніше, розповідає історію, в якій є достатньо різних сильних персонажів, і нічиї права не утискаються. Так, навіть білих чоловіків.
Пік можливостей для Playstation
Ми обговорили наративну і геймплейну складові – залишилося тільки торкнутися питання технічного. Свого часу The Last of Us стала найбільш вражаючою грою на PS3, що вже йде, і ситуація повторюється знову з PS4. 2020 стане останнім роком для надуспішної консолі, і Naughty Dog постаралася вичавити з неї всі соки. І вдалося – це, без жодних сумнівів, найкрасивіша і вражаюча гра на платформі.
Як заявили в студії, пропрієтарний рушій був практично повністю переписаний, а для запису рухів акторів використовувалася абсолютно нова система захоплення. Це дало змогу домогтися приголомшливого фотореалізму світу і дуже достовірних емоцій від усіх персонажів. При цьому заради красивих пейзажів і опрацьованої лицьової емоції не довелося жертвувати перформансом – незважаючи на те, що я пройшов гру ще за дев’ять днів до її релізу, я не натрапив на жоден баг. Кадрова частота не просіла жодного разу! Така чудова оптимізація – коник Naughty Dog, але це не означає, що студію не варто вкотре похвалити за її прагнення випустити готовий продукт, який не потребує патчів першого дня. До речі, не доведеться чекати патча і заради “Нової гри +” або фоторежиму – все вже на місці.
Наостанок зазначу, що гра повністю перекладена, а в налаштуваннях можна залишити голоси оригінальних акторів. Раджу так і вчинити, все-таки в головній ролі Ешлі Джонсон, Трой Бейкер, Лора Бейлі та інші визнані майстри озвучки. А саундтреком знову зайнявся Густаво Сантаолалья, який вже працював над першою частиною. Його роботу 2013 року я досі вважаю одним із найвидатніших ігрових саундтреків усіх часів, але The Last of Us Part II у цьому плані мене дещо засмутила – тутешній OST здався мені менш виразним, з меншою кількістю мелодій, що запам’ятовуються.
Висновок
The Last of Us Part II – це найамбітніше творіння від майстрів із Naughty Dog, які показали нам зовсім іншу Еллі. Це красива, трагічна і несамовита історія всепоглинаючої одержимості, розказана голосами елітних акторів, показана за допомогою передових технологій і ожила завдяки вивіреному геймплею. Ідеальних відеоігор не існує, але іноді виходять такі, які підходять до цієї планки впритул.
